Що швидше вирішить  проблеми пільговиків: боротьба за свої права чи хабарі держслужбовцям? І навіщо боротись за права пільговиків, які самі не хочуть  боротись за свої права?

Чи замислювався читач, чому влада так легко маніпулює пільгами й доплатами до пенсій своїх громадян?

Дехто вважає, що тому виною популістські рішення колишньої влади, що не відповідали економічним реаліям країни. Інші вважають, що погіршилась економічна ситуація і тепер не можливо задовольнити всі передбачені законами соціальні права громадян.

Перевірити так це чи ні нефахівцю з питань економіки майже неможливо. Тому такі висловлювання ми вважаємо неконструктивними.

Проте є одна думка, яку легко перевірити. Вона полягає у тому, що кожен громадянин пільгової категорії відстоює виключно свій особистий інтерес, а не інтерес своєї пільгової категорії громадян, до якого нікому не має діла. Це соціальне явище звісно має якесь наукову назву, але ми його називаєм просто «жадібність».

Зверніть увагу на те, що до тепер було і залишається багато політичних сил, правозахисних організацій, юридичних фірм, окремих юристів, які допомагають громадянам пільгових категорій звертатись до суду й отримувати належні їм за законом гроші. Проте, ніхто з них не поставив питання: «Як можливо, що центральний орган виконавчої влади (наприклад, ПФУ) безкарно виконує положення постанови Кабінету Міністрів України, прийнятому в супереч Конституції України і рішенням Конституційного Суду України, а прокуратура ігнорує факт скоєння цього злочину?» Жоден з них не осмілився спрямувати пільговиків до прокуратури з заявами на службовців-злочинців. А чому?

Тому що всі вони зацікавлені у можливості надання такої допомоги у майбутньому. Здогадуєтесь, скільки коштує один голос на виборах до органів влади? А скільки коштує оформити позов до суду?

Якщо прокуратура притягне хоча б одного державного службовця до відповідальності за виконання незаконного розпорядження Кабінету Міністрів України і невиплату грошей пільговикам, то відповідний орган змушений буде самостійно виплачувати належні за законом гроші без всяких судових рішень.

Але ніхто не хоче відпускати «курку, яка несе золоті яйця». Попит пільговиків на допомогу у зверненнях до суду проти органів влади існуватиме до тих пір, поки проблема невиплат пільговикам не буде вирішена принципово. Тому всі, хто робить на підтримці цього попиту політичний і фінансовий капітал, продовжуватимуть підтримувати правове невігластво й неорганізованість цієї категорії людей.

І проблема тут не стільки у жадібності представників політичних сил і працівників юридичних консультацій, скільки у жадібності самих пільговиків.

По-перше, об'єднуючись у групи і висуваючи органам влади спільну вимогу, громадяни пільгових категорій навіть не усвідомлюють, що переслідують лише свої особисті інтереси (це ж так природно) і їх спільна вимога є лише узагальненою вимогою їх особистих пільг. Об'єднанні спільними особистими інтересами, пільговики не вирішують принципових проблем, пов'язаних з самою системою реалізації їх пільг. Наприклад, вимагаючи фінансування пільг з бюджету, вони не ставлять питання про наповнення самого бюджету і його громадський контроль.

По-друге, і це є масовим явищем, громадяни пільгових категорій, отримавши належні їм за законом гроші, припиняють боротьбу за спільну справу та тихенько залишають інших пільговиків відстоювати свої права на самоті. Ніби з дитинства знають від своїх батьків як хитрістю і наглістю дістати пайок та з'їсти його, ховаючись від очей своїх голодних товаришів.

Самі пільговики розповідають про багатьох «спритних», що вже отримали належне від державних органів і швидко, і в повному обсязі за хабар держслужбовцю. Що у районних судах й управліннях ПФУ Кривого Рогу є навіть списки (окремі стопки справ) таких обраних пільговиків. А решті там кажуть: «чекайте вдома, не ходіть сюди, не заважайте роботі!»

Проте, це не все. Більшість пільговиків так вболівають за справу і борються з несправедливістю, що йдуть по головам і розштовхують ліктями у чергах менш нахабних товаришів. Зчиняють сварки та бійки за місце черзі. Виказують не терплячість і неповагу до тих, хто їм намагається допомогти.

Не дивно, що проблема виплат пільговикам (дітям війни, чорнобильцям тощо) й до тепер не вирішена. Бо хто ж візьме на себе тягар допомагати невдячним, котрі кормить державних хабарників і тим самим риє яму своїм же дітям і внукам? Заради кого підставляти себе і свої родини під державний прес? Заради тих, хто ладен забити одне одного у черзі аби скоріше отримати бажане? Чи може тих, хто при першій нагоді сховаються по норах як щури, кинуть на самоті свого захисника?

Боротьба за права пільговиків має сенс і надію, коли кожен з них буде вірити в досяжність перемоги закону, з цією вірою буде послідовно й дисципліновано відстоювати свої права і йти до кінця, підтримуючи у цій непростій боротьбі один одного, як солдати на полі бою. І тоді перемога обов'язково прийде, коли розбуджена волею народу «безвольна» і «залежна» прокуратура усвідомить нарешті свою силу і політичне значення і змусить державні органи самостійно платити пільговикам за законом, а не чекати судових рішень.